Гадючник в’язолистий

Латинська назва: 
FILIPENDULA ULMARIA (L.) MAXIM
Російська : 
таволга вязолистная, лабазник вязолистный
Українська : 
гадючник в’язолистий
Опис: 

Багаторічна трав’яниста рослина з родини розових. Стебло пряме, високе (до 1 м заввишки), з густим волотистим суцвіттям жовто-білих, іноді кремових запашних квіток. Листки пірчасті, понадрізувані, неокруглені, зеленувато-білі, повстисті знизу.
Росте гадючник на вологих місцях: на луках, узліссях, у ярах, по берегах річок та між чагарниками — майже по всій території України

Сировина: 

З лікувальною метою використовують траву рослини (збирають під час цвітіння — у червні-липні) і. корені (збирають ранньої весни або восени). Висушені квітки зберігають у добре закритих коробках, а корені — у мішках.
Для медичного використання рослина не заготовляється.

Хімічний склад: 

Трава гадючника в’язолистого містить дубильні, барвні речовини, спіреїн, віск, ефірну олію з саліциловим альдегідом, метилово-саліциловий ефір геліотропін, терпени, саліцилову та аскорбінову кислоти.

Фармакологічні властивості і застосування в медицині: 

Гадючник в’язолистий (головним чином його корені) крім згаданих компонентів містить метилово-саліцилову ефірну олію, яка* цілком може замінити (і навіть з кращим ефектом) хімічний препарат метил-саліцилат. Тому екстракти цієї рослини мають протиревматичну, протизапальну та анальгетичну властивості.
Цю рослину використовують лише в народній медицині — вживають її відвар як потогінний і протиревматичний засіб, а також як сечогінний при хворобах сечового міхура й нирок та як загально-зміцнювальний при катарі верхніх дихальних шляхів і геморої. З гадючника в’язолистого готують мазь.
У народній медицині з успіхом застосовують відвар гадючника в’язолистого, іноді з додаванням однакової кількості кропиви і звіробою, при сильному болю у шлунку при запаленні. Завдяки дубильним і саліциловим речовинам, які містяться у цій рослині, вона ефективна при лікуванні шкірних хвороб (вживають її препарати всередину).
Відвар квіток і листків гадючника в’язолистого п’ють при істеричних припадках, болю у шлунку і кишках.
У народній медицині настій трави рослини застосовують при серцевих хворобах, задишці, головному болю, діареї, дизентерії і як сечогінний та протиглисний засіб (В. П. Махлаюк, 1967).
Концентрований відвар гадючника використовують для промивання ран, що погано гояться, для спринцювання при білях, для клізм при тривкій діареї, як примочки до виразок, фістул і фурункулів. Особливо хороші наслідки при цьому одержують у разі поєднання гадючника із зміїним коренем.
У деяких випадках застосовують мазь із порошку кореня гадючника в’язолистого. Так, при укусах змій або скажених собак, коли немає швидкої лікарської допомоги, до ураженого місця прикладають свіжопорізаний, краще потовчений корінь рослини. Слід зазначити, що кореневі гадючника як активнішому засобові в усіх випадках віддають перевагу перед травою (О. П. Попов, 1965).
М. А. Носаль (1958) рекомендує при запальних процесах у сечових органах, набряках, поліартрит1! і подагрі застосовувати відвар суміші квіток гадючника (10 г), листків мучниці звичайної (15 г), трави остудника голого (10 г), кукурудзяних приймочок, лушпиння квасолі, кореня бузини трав’янистої, березових бруньок (по 15 г), хвоща польового, трави споришу звичайного, пелюсток волошки синьої (по 10 г). Чотири столові ложки цієї суміші з вечора заливають 1 л сирої води, а вранці кип’ятять 5—10 хв, напарюють півгодини, проціджують. Відвар п’ють теплим 6—7 разів протягом дня.